Василь Григорович і Марія Микитівно Андрієвськi проживали в селі Троща, Липовецького району, Вінницької області. Василь працював столяром в майстерні місцевого колгоспу, Марія була домогосподаркою. У родині Андрієвських було четверо дітей. В період німецької окупації в їхньому будинку також проживав 12-річний племінник і дворічний онук - син старшої дочки.
У 20-х числах липня 1941 року в село було захоплено німецькими військами, а через кілька тижнів єврейську молодь, яка працювала в колгоспі, вивезли в районний центр Липовець і розстріляли. Потім настала черга решти євреїв Троща. До кінця 1941 року в селі залишилася тільки одна єврейська родина: колгоспний коваль Фроїм Чмелик з дружиною Рахіль, синами Аркадієм і Євгеном, 6-ти та 4-х років, і сестрою Розою. Їх залишили в живих тільки тому, що колгосп мав потребу в коваля, і, тим не менш, було зрозуміло, що для Чмелиів це тільки тимчасова відстрочка.
Тому, з настанням зими 1941-1942 років, сім'я Фроїма Чмелика стала ховатися у місцевих селян. Спочатку вони переходили від хати до хати, затримуючись не більше, ніж на декілька днів. Потім, за пропозицією Василя Андрієвського, перейшли до нього на постійне проживання. У Андрієвськиx був досить великий будинок на околиці села з підсобним господарством у дворі. Зимовий час євреї проводили в підвалі будинку, де зберігалися овочі та соління. У підвалі було мало кисню, тому Чмелики намагалися не запалювати гасову лампу.
Іноді ночами вони вибиралися назовні і проводили час в саду, дихаючи свіжим повітрям і рухаючись, так як від довгого сидіння боліли ноги. У теплу пору року місцем їх укриття служив сінник над хлівом - там їм було набагато краще - світло і багато повітря. Комусь із членів сім'ї Андрієвськиx весь час доводилося чергувати біля хвіртки, щоб вчасно помітити наближення чужих.
У підвалі і на горищі Чмелики змушені були розмовляти тільки пошепки (після війни діти довго не могли звикнути говорити в повний голос). В кінці січня 1943 року Рахіль Чмелик народила третього сина, Михайлика. Плач немовляти міг видати всіх, тому Марія Андрієвська знайшла в селі жінку, яка недавно народила, і вмовила її взяти і вигодувати Мішу. Цією жінкою була Скринько Параска. Вона доглядала за дитиною Чмеликів до кінця окупації села, визволення сталася навесні 1944 року.
Після звільнення Фроїм Чмелик був призваний в армію і рік потому загинув на території Польщі. Рахіль з дітьми переїхала в Липовець, де залишився будинок її загиблих батьків. Вона працювала вчителькою в школі і ростила синів. Життя Чмеликів в перші повоєнні роки була важким і голодним. Зв'язок з сім'єю рятівників незабаром перервався і відновилася лише на початку 2000-х років, вже після смерті Рахілі, Марії та Василя.
12 березня 2006 року Яд Вашем удостоїв Василя і Марію Андрієвськиx, а також Парасковію Скриньку почесним званням "Праведник народів світу" [1].
Сидять справа на ліво: Педора Дячук, її онук Миколай Московченко і донька Анна. Стоїть донька Катерина Дячук. 1956 рік
Українська селянка Педора (Дарка) Дячук проживала в селі Вахнівка, Липовецького району, Вінницької області. Її чоловік Степан загинув під час Фінської війни, і вона одна виховувала трьох дочок: Аню, Машу і Катю.
По сусідству проживала єврейська сім'я Маляр, у них був невеликий млин «круподерня». Жителі села приносили Малярам для помелу свою пшеницю, гречку та інші злаки. Чоловік Педорa працював у Арона Маляра до призову в армію.
Влітку 1941 року, коли німецька армія стала наближатися до c. Вахнівка, сім'я Маляр і інші місцеві євреї зібрали кілька возів зі скарбом і спробували евакуюватися. Але по дорозі їх обоз обігнав німецький десант: відібравши у євреїв гроші і цінності, німці наказали повернутися на колишнє місце проживання. Повернувшись в село, євреї кілька тижнів жили у відносному спокої.
Коли почалися облави з метою розстрілу єврейського населення, сім'я Маляр стала ховатися в льохах своїх колишніх сусідів. Незабаром знайомі з Вінниці привезли в село п'ятирічну племінницю Арона - Раєчку Маляр, яка дивом залишилася в живих після загибелі батьків. Тепер їх стало семеро: батьки Арон і Хая, діти: Поліна, Віра, Роза, Льоня і племінниця Рая.
Вкривати і годувати всіх сімох зважилася тільки Дарка Дячук. У неї був покинутий будинок, в якому зберігалася солома і різні старі речі. Малярі розчистили частину приміщення і обладнали притулок, проникнути в який можна було тільки через лаз в скирті. Там родина провела близько року, до липня 1942-го. Майже щовечора Арон виходив з укриття і працював у селян за продукти. Таким чином, він допомагав Дарці кормити його сім'ю.
У липні 1942 року поліцаї вистежили Арона і відвезли в Липовець, в жандармерію, де згодом розстріляли. В силу своєї бідності Дарка не могла сама прогодувати Хаю та дітей, тому їм довелося шукати інші шляхи порятунку. Раєчку Маляр забрали бездітні сусіди - Дмитруки.
Решта членів родини змушені були негайно покинути своє укриття і в ту ж ніч дісталися до Лозуватої. Вони постукали до Опанаса Пшеничного, будинок якого знаходився при в'їзді в село, і він впустив втікачів. Через кілька днів він перевіз Хаю і її молодшого сина Льоню до свого брата Максима, залишивши у себе Поліну і Віру Маляр. Ще одну дочку Хаї відправили до родички Пшеничних в інше село.
Згодом, коли залишатися у Максима Пшеничного стало занадто небезпечно, Хая з Льонею перейшли до Антона і Дар’ї Буряк, жителів того ж села. У подружжя Буряк були дві маленькі доньки, і Хая допомагала господині доглядати їх. Оскільки Вахнівка, рідне село Малярiв, знаходилося неподалік, існувала реальна небезпека, що хтось із довоєнних знайомих може впізнати їх і донести владі. Тому, працюючи, Хая і діти, робили все, щоб не потрапляти на очі стороннім.
Крім того, Опанас Пшеничний намагався не залишати їх надовго в одному будинку, і сам знаходив тих, хто готовий був ризикувати заради порятунку євреїв. Восени 1943-го Поліну Маляр помітив і став переслідувати поліцай. Щоб відірватися від погоні, дівчина стрибнула в річку і перетнула її вплав, а потім ще кілька годин йшла по холоду в мокрому одязі. В результаті вона сильно застудилася і померла.
Хая і троє її дітей дожили до звільнення регіону Червоною Армією в березні 1944-го року. Напередодні приходу червоноармійців Антон Буряк був убитий уламком гранати. Його вдова Дарина після війни вийшла заміж ще раз і взяла прізвище другого чоловіка, ставки Пенькiною.
14 березня 2000 року Яд Вашем удостоїв Опанаса Пшеничного, його брата Максима Пшеничного, а також Антона Буряк і Дарину Пенькiну почесним званням "Праведник народів світу" [2]. У 2007 році онук рятівниці Дарки Дячук знайшов Леоніда Маляра і його сестру Розу в Ізраїлі. 3 лютого 2008 року Яд Вашем удостоїв Педору (Дарку) Дячук почесним званням "Праведник народів світу" [3].
Селяни Мойсей Назаренко і його дружина Лукерія жили в селі Війтівці, Вінницькій області.
У вересні 1941-го року Назаренко вирішили пошити пальта своїм дітям Єфросинії, Надії і Василю. З цією метою Мойсей поїхав до сусіднього міста Жорнище, де він познайомився з кравчинею-єврейкою Етей Ядушлівер. У той час євреям все ще було дозволено працювати на місцевих жителів, і Мойсей відвіз Ядушлівер до себе додому, щоб вона могла там шити пальта дітям.
Через кілька тижнів до Мойсея Назаренко дійшли чутки про те, що в окрузі почалися антиєврейські погроми. Особливо жорстокими погромники були в Жорнищі. Мойсей розумів, що якщо Eтя, яка на той час вже закінчили шити пальта, повернеться додому, то на неї чекає смерть. Тому сім'я Назаренко вирішила заховати її в своєму будинку. Ніхто з односельчан не знав про її присутності, оскільки ніхто не помітив того, що швачка взагалі колись працювала в сараї Назаренків.
Вночі Мойсей і його сім'я почули, що Eтя гірко плаче. Вона дуже хвилювалася про долю своєї дочки Бети, яку бачила в останній раз тоді, коли в Немирові було організовано гетто. Щоб допомогти їй, дочки Мойсея Назаренко вирішили відправитися в гетто Немирова і спробувати дізнатися, що трапилося з Бетею.
Сестри Назаренко знайшли Бетю на примусових роботах, дівчина мостила дорогу. Невідомо як, але Назаренкам вдалося забрати Бетю, тож назад в Війтівці дівчата повернулися разом.
Сім'я Назаренко ховали Етю і її дочку Бетю в різних укриттях, в залежності від пори року і обставин. Іноді мати і дочка ховалися в сараї, іноді - на горищі або в підвалі будинку, але виявити їх нікому не вдалося.
У якийсь момент ситуація в селі стала дуже напруженою, і Eтя і Бетя злякалися, що їх знайдуть, і сховалися в стіг сіна в полі. Вони провели там вісім днів, протягом яких Василь, молодший син Назаренків, приносив Ядушліверам їжу і розповідав про події в селі.
Коли ситуація нормалізувалася, євреї повернулися в теплий гостинний будинок сім'ї Назаренків. Вони ховалися в ньому аж до самого звільнення в березні 1944-го року. Потім мати і дочка покинули село і оселилися в Вінниці. Протягом багатьох років вони підтримували зв'язок з родиною Назаренків.
2 січня 1995 року Яд Вашем удостоїв Мойсея і Ликеру Назаренко і їхніх дітей: Єфросинію, Надію і Василя почесним званням «Праведник народів світу» [4].
Мотрона Попіль проживала в селі Лозувата, Липовецького району, Вінницької області. Її чоловік пішов на фронт на початку війни і загинув. Жовтневим ранку 1941-го року, приблизно через два місяці після початку німецької окупації, Мотрона раптом помітила незнайому жінку в своєму саду. Її окрик налякав незнайомку, і та намагалася втекти, але повернулася назад через кілька хвилин. Вона підійшла до господині, що спустилася тим часом в сад і попросила дозволити їй залишитися на деякий час в саду. За зовнішнім виглядом жінки Мотрона зрозуміла, що вона єврейка, але нічого не сказала. Пізніше жінка сама розповіла їй про те, що її звуть Маня Винокур, і що вона втекла з Вінниці з початком переслідувань єврейського населення.
Мотрона Попіль, 1950 рік
Маня і ще кілька єврейських юнаків та дівчат просувалися на схід, сподіваючись дістатися до лінії фронту, але в одному з сіл їх затримала поліція. За збігом обставин тільки Мані одній вдалося уникнути арешту. Без документів, не знаючи ні місцевості, ні місцевого діалекту і звичаїв, вона відчувала себе вкрай невпевнено.
Мотронa пожаліла Маню і запропонувала їй залишитися у неї. Маня допомагала господині з дітьми, яких у Мотрони було четверо, і по господарству, в той час, як сама Мотрона йшла на обов'язкову роботу в колгосп. Маня намагалася не виходити за межі будинку і двору, щоб не потрапляти на очі сусідам, але з часом про її присутність все одно стало відомо. На чергових сільських зборах староста відчитав Мoтрону за те, що вона дала притулок у себе єврейці і ним наразила на небезпеку усе село. Староста вимагав, щоб Мотрона негайно позбулася Мані.
На наступний день Маня пішла з Лозуватої, і багато місцевих жителів бачили це. Однак, пройшовши кілька кілометрів, вона звернула на старе кладовище, де стала чекати настання темряви. Пізно ввечері Мотрона принесла їй туди їжу і питво. Через декілька днів вона відвідала Маню знову, а через тиждень повідомила їй, що всі заспокоїлися і Мані можна повертатися назад.
Маня знову прийшла до родини Попіль, на цей раз таємно, і ховалася в погребі у Мотрони до звільнення району в березні 1944-го року. За роки окупації врятована і рятівниця стали близькими подругами і зберегли цю дружбу на все життя.
23 жовтня 2000 року Яд Вашем удостоїв Мотрону Попіль почесним званням "Праведник народів світу" [5].
Іван і Килина Пуздренко жили зі своїми трьома дітьми в селі Брицьке, Вінницькій області. Як тільки почалася війна між СРСР і Німеччиною, Іван пішов на фронт. Незабаром його частина потрапила в оточення, проте Івану вдалося втекти. Він повернувся в своє село, яке на той час вже було окуповано німцям.
Якось вночі на порозі будинку сім'ї Пуздренко опинився Григорій Ройтман, колишній завідувач сільського кооперативного магазину. Він розповів Івану і Килини, що місцеві поліцаї вигнали його сім'ю з будинку, і з тих пір вони вшістьох ховаються в лугах. Килина поділилася з Григорієм хлібом, зерном і картоплею і сказала йому, що він може приходити до них, як тільки це буде потрібно. Так Ройтман став постійним гостем в будинку Пуздренко. Протягом двох років Іван і Килина допомагали Григорію, його батькам Мойшко і Фейзі і сестрам: Басі, Леї і Гесі. Всі вони ховалися в лугах і в лісах. Ніхто, крім Григорія, не наважувався з'являтися в селі зі страху, що їх видадуть.
У 1942-му році Іван і Килина Пуздренко допомогли і своїм довоєнним знайомим, братам Миколі та Семену Корницьким, євреям, жителям Вінниці. У квітні 1942-го року загинули їхні батьки, після чого вони поневірялися по селах. За їжу та нічліг Микола і Семен виконували різні роботи. Вони робили все можливе, щоб не потрапляти на очі представникам місцевої влади. Протягом двох тижнів Пуздренко ховали братів в своєму будинку, годували їх і робили все можливе, щоб допомогти їм відновити сили.
Покинувши Івана і Килину, Корницькі дісталися до підконтрольної Румунії Трансністрії, і там дочекалися звільнення. Під час війни Пуздренко були членами підпільної організації, яка мала зв'язок з партизанським загоном ім. В.І. Ульянова, який діяв в лісах Іллінецького району, завдяки чому вони змогли допомогти ще декільком місцевим євреям. Пуздренко були зв'язковими, а також збирали необхідну інформацію. У їхньому будинку була конспіративна квартира партизанів і часто там проходили тайні збори.
Після звільнення, що сталося в січні 1944-го року, Пуздренко оселилися в Вінниці. Микола Корницький також повернувся до рідного міста. Сім'я Григорія Ройтмана оселилася в Липовці. Сам же Григорій пішов на фронт і загинув смертю хоробрих.
21 січня 1998 року Яд Вашем удостоїв Івана і Килину Пуздренко почесним званням «Праведник народів світу» [6].
Текля Шемета жила в селі Вербівка, Вінницькій області. Нa початку війни їй було близько 50 років.
У липні 1941-го року німці захопили цю місцевість, а на початку 1943-го року її сини були відправлені на примусові роботи до Німеччини. Незабаром після цього в двері її будинку постукав знайомий Борис Штівельман - єврей з Хмільника. Він сказав, що незабаром гетто буде ліквідовано, і попросив її тимчасово заховати його з сім'ю. Текля погодилася, і незабаром Штівельман повернувся до неї зі своєю дружиною Естер і дітьми, 12 річним Іллею і семирічним Зіновієм.
Потім Текля і її підзахисні усвідомили, що будинок занадто малий для того, щоб приховувати в ньому чотирьох людей. Тоді Борис з дружиною перебралися в поле, де Текля зі своєю дочкою Уляною організували для них укриття в стозі сіна.
Щовечора Уляна відносила їжу, розповідала їм про синів і намагалася підбадьорити. Десь через місяць один з синів Шемети повернувся додому, втікши з Німеччини. Побоюючись, що влада почне шукати його, Текля перемістила Іллю і Зіновія до батьків в поле. Зрештою сім'ї Штівельман вдалося дістатися до Трансністрії, яка тоді була під контролем румунської влади.
До березня 1944-ого року вони прожили в гетто Копайгород. У березні ці території були звільнені, але в Хмільник Штівельмани повернулися тільки після війни. Після смерті Бориса і Естер їхні діти іммігрували до Ізраїлю.
4 липня 1999 року Яд Вашем удостоїв Теклю Шемету і її дочка Уляну Ткачук (уроджену Шемету) почесним званням «Праведник народів світу» [7].
Омелян і Текля Шнайдрук проживали в селі Косаківка, Липовецького району, Вінницької області, де мали свій будинок і невелике господарство, працювали в місцевому колгоспі, ростили сина і трьох дочок.
Напередодні війни Омеляну виповнилося 40 років, його дружині - 30. Влітку 1943 року, приблизно через 2 роки після початку німецької окупації, до Шнайдруків звернулася за допомогою єврейська сім'я Зайдель: батьки Арона та Поля і семирічна донька Броня. Війна застала їх в Вінниці, де вони дивом пережили перші місяці, втративши майже всіх рідних і близьких. Починаючи з 1942 року, Зайделі ховалися по селах Липовецького району, так як Поля Зайдель, в дівоцтві Сандлер, була родом із сусіднього з Косаківкою села - Вахнівка і знала багатьох місцевих селян.
До Шнайдрук вони потрапили після довгих поневірянь і митарств, без попереднього знайомства: Поля Сандлер постукала до них в надії отримати шматок хліба і трохи молока для доньки. Господарі пожаліли нещасних і запропонували їм залишитися. У дворі, біля городу, була картопляна яма, яка і стала тимчасовим притулком для трьох євреїв. У цій глибокій і сухий ямі, прикритій зверху дошками, на яких стояли мішки з картоплею, Зайделі провели кілька тижнів. Текле Шнайдрук і її старші діти носили їм просту сільську їжу, яка в ті часи складалася, в основному, з картоплі, буряка і гарбуза. А ще родина Шнайдрук стежила за тим, щоб ніхто не дізнавс про їх таємницю.
З настанням осені в ямі стало холодно. Євреїв таємно перевели в будинок, на горище, забезпечивши їх теплим одягом і ковдрами. Вечорами, коли молодші діти лягали спати, Арон, Поля і Броня спускалися з горища в кімнату, вечеряли разом з господарями, грілися біля печі, обговорювали новини з фронту.
Шнайдрук довіряли своїм найближчим сусідам і не боялися доносу з їх боку, але для всіх інших жителів села, особливо для сільської влади, перебування єврейської сім'ї було великою таємницею.
Після звільнення Косаківки Червоною Aрмією, ранньою весною 1944 року, врятовані повернулися на колишнє місце проживання - в Вінницю, стали відновлювати своє життя. Арон почав працювати на заводі, Поля вела домашнє господарство, Броня, із запізненням на 3 роки, пішла в школу. З Шнайдруками вони зберегли теплі, родинні відносини, зустрічаючись на свята, допомагаючи один одному в нужді.
Після смерті батьків, у середині 1990-х років, Броня (в заміжжі Оргіш) репатріювалася до Ізраїлю.
11 листопада 2008 року Яд Вашем удостоїв Омеляна і Теклю Шнайдрук почесним званням "Праведник народів світу" [8].
