Карта розділів Речі Посполитої. Відтінками синього позначені землі, які відійшли Пруссії; відтінками жовтого позначені землі, які відійшли Австрійській імперії; відтінками зеленого позначені землі, які відійшли Російській імперії [1 ].
Довгий час євреям заборонялося жити в межах Російської імперії. Ситуація змінилася наприкінці XVIII століття, коли в результаті Трьох поділів Польщі до царської Росії відійшли землі, на яких проживало 70% євреїв колишньої Речі Посполитої. Таким чином, із країни, де не було євреїв, Російська імперія перетворилася на країну з їх найбільшою кількістю. Указом від 29 грудня 1791 року на цих землях було створено смугу осілості, тобто територію, в містах і містечках якої дозволялося жити євреям. Скученість єврейського населення в межах цієї смуги стала причиною великої кількості жертв під час погромів, а пізніше Голокосту.
Історія єврейського народу знає багато трагедій. У будь-якій країні світу євреї завжди складали національну меншину, на яку легко направити народний гнів у часи соціальних катаклізмів – епідемій, революцій і війн. Дискримінація, переслідування, гоніння, акти вандалізму і насильства, – були практично постійними супутниками життя єврейські громад, де б вони не проживали. Однак єврейські погроми, які відбулися в Російській імперії протягом XIX – початку XX століть, виокремлюються навіть у цьому ланцюжку трагічних подій.
Погром в єврейському гето м. Франкфурт-на-Майні, 22 серпня1614 [3]
Єврейські погроми – це насильницькі дії антисемітськи налаштованого цивільного населення і військових, спрямовані проти євреїв, які відбувалися переважно в періоди соціальних катаклізмів і ослаблення централізованої влади. Вони супроводжувалися пограбуванням, нищенням майна, наругою над особистістю, і навіть позбавленням життя.
Перші погроми, які відбулися на початку ХІХ століття, були викликані економічною конкуренцією між грецьким і єврейським населенням у південних регіонах Російської імперії.
Поступово погроми набувають своєї завершеної форми і відбуваються за усталеним сценарієм, який пізніше був використаний різними політичними силами. Інструмент погромів часто використовував царський уряд, як один із засобів зняття соціальної напруги під час економічних чи політичних криз. Найбільшого розмаху погроми набули в часи революцій 1905-1907 років та 1917-1920 років.
Безкарність злочинів
Кожному погрому передувало поширення урядовими колами безпідставних звинувачень євреїв у певних аморальних діях. Практично жоден, за деякими виключеннями, з організаторів або учасників погромів не був покараний ні в адміністративному, ні в судовому порядку. Представники правопорядку не перешкоджали діям погромників, лише слідкували, щоб погром не перекинувся на неєврейські квартали.
Один з російських чиновників того часу так описував ситуацію погромами «в народі склалося переконання в майже повній безкарності найтяжчих злочинів, якщо тільки вони спрямовані проти євреїв, а не інших національностей» [2].
Реакція єврейської молоді
Опинившись сам на сам із загрозою, єврейська молодь створювала загони єврейської самооборони. Однак у більшості випадків єврейські дружини, яким не вистачало зброї, не могли протистояти погромникам, які здійснювали насильство за підтримки влади.
Погроми початку ХХ століття призвели до гіркого розчарування частини єврейської молоді, яка тепер вже не сподівалися на те, що революція принесе рівність у правах і євреям. Вони почали шукати нових шляхів вирішення проблеми. Одним із таких рішень було повернення на землю прабатьків, в Ерец-Ісраель, а іншим – еміграція до Америки.
Взаємовідносини єврейського та українського національного рухів під час Української революції 1917-1920 років складалися досить непросто.
На початку революції єврейські політичні партії вітали утворення Центральної Ради й тісно співпрацювали з нею. Уже в березні 1917 року до складу Центральної Ради, представницького органу українського народу, увійшли 50 євреїв, представників 5-ти єврейських партій: БУНДу, «Поалей Ціону», «Фарейнікте», «Фолкспартей» та сіоністи [6]. Євреї були учасниками практично усіх міських дум, утворених на теренах новоствореної УНР.
За їх активної участі 2 грудня 1917 року Центральна Рада прийняла Закон про утворення єврейських громадських рад і проведення виборів членів цих рад, а 9 січня 1918 року - Закон про національно-персональну автономію. Їдиш отримав статус однієї з офіційних мов Української Народної Республіки, поруч із українською, російською та польською мовами. [6].
Нова хвиля погромів
У 1918–1920-х роках ситуація змінюється. Лише незначна частина євреїв, які в 1917 році підтримували Центральну Раду, були прихильники самостійної України: Арнольд Марголін, Соломон Ґольдельман, Пінхос Красний, Моше Зільберфарб. Інші вважали, що проголошення незалежності негативно позначиться на вирішенні національного питання.
У цей час становище в Україні було вкрай складним - боротьбу за владу на її території вели цілий десяток політичних гравців: прихильники табору УНР, симпатики гетьмана Павла Скоропадського, більшовики, меншовики, есери, білогвардійці, поляки, румуни, угорці, німці, австрійці, війська Антанти (французи, британці, греки).
Більшість із них приписували євреям зв'язки з більшовиками, що, на їх думку, пояснювало хвилю єврейських погромів, які прокотилися Україною, учасниками яких стали усі вищеназвані політині сили.
Насправді ж, 80% євреїв, активних учасників революційних подій, негативно поставились до більшовицької революції. [5] Утім, це не зупинило трагічних подій, які прокотилися Україною й залишили свій кривавий слід.
Із загальної кількості 1236 погромів у 524 населених пунктах, зафіксованих між 1917 та початком 1921 року у Наддніпрянській Україні, лише 6% сталися до 1919 року, решта - пізніше.
Кількість загиблих у цих погромах становила, за різними джерелами, від 30 до 60 тисяч осіб [6]. Погроми здійснювали як розрізнені повстанські формування, так і окремі частини Добровольчої, Червоної, української та польської армій. Нерідко антисемітські акти насильства набували масового характеру.
Єврейські погроми не оминули і Липовеччину. Погром загону Зеленого (Данила Терпило) багато в чому є типовим. Спочастку загін увійшов у місто і вбив Реба Пінкхаса Рабіновича. А далі події розвивалися скоро та криваво. Хлопці з загону Зеленого вирішили збагатитися за рахунок грабунку єврейських домівок та, навіть, вдалися до торгівлі людьми.
Загін Зеленого захопив у полон 150 молодих євреїв. За життя цих людей угрупування вимагало у євреїв шалено великий викуп в розмірі 1 млн. рублів. Спеціально створена єврейська комісія ходила містом у пошуках грошей, але збіднілі люди не могли зібрати потрібної суми. І тут треба зазначити, що містом дуже часто прокочувалися погроми, в ході яких євреїв катували, ґвалтували, вбивали та грабували. Ясна річ, що за таких умов у євреїв не було й не могло бути грошей на викуп. Тому вимоги загону Зеленого вдовольнити було неможливо, хоч євреї міста і дуже старалися виручити своїх рідних та близьких з полону. Врешті комісія змогла позичити у неєврейських родин 200 тисяч рублів.
З цією суму і рушили до Зеленого, але йому хотілося отримати ще бодай 200 тисяч золотом. Аби «вмотивувати» євреїв, Зелений вдався до кривавої і жорстокої акції: заручників почали жорстоко бити на очах рідних та близьких.
«Приїхав помічник Зеленого, поставив на стіл автомат і вимагав ще 200 000 рублів золотом. Потім він вивів заручників і наказав їх бити мечами і батогами. Кров текла, як вода» [7].
Побиття заручників повторювали тричі. Очевидно, що такі показові знущання змусили б кого завгодно віддати останні гроші. Але проблема полягала в тому, що у євреїв вже забрали останнє і за життя дітей їм не було чим платити. Залишалося одне: безсило спостерігати за катуваннями. Нарешті, зрозумівши, що зизку не буде, хлопці з угрупування Зеленого перейшли від вимог до помсти: тих, хто пережив побиття та катування вирішено було розстріляти.
«Зелений взяв уцілілих 143 заручника, повів їх на край міста і розстріляв усіх, крім одного» [7].
Це лише одна коротка історія єврейських погромів в Україні, таких і навіть більш жорстоких було дуже багато. Численні пограбування та знущання, шантаж, криваві розправи, зґвалтування та масові розстріли – все це євреям довелося пережити.
Архів Американського об'єднаного розподільного комітету (AJC), 1923 [9].
З доповіді про Липовець Американській організації Джойнт:
«Липовець, який раніше був головним містом повіту, розташований за 12 верст від залізничної станції. Місто з його промисловими підприємствами, комерційною діяльністю та навчальними закладами раніше було центром промисловості та культури для всього району. Його економічне та культурне значення - це минуле.
Найбільші підприємства не працюють: заводи, шкіряні фабрики, ливарні цехи - закриті, а торгівля майже повністю припинена. Навіть велика кількість середніх шкіл або закриті, або перетворені на так звані «Трудові». Це державні школи, які через брак коштів не функціонують належним чином. Вчителі отримують низькі зарплати і напівголодні.
До погромів загальна чисельність населення становила 12 000, з них 8 000 євреїв. Зараз єврейське населення скоротилося до 5500. Кількість будинків, якими володіють євреї, зменшилася з 1000 до 900, і лише 50 із 120 єврейських магазинів займаються невеликою справою.
Загальна економічна криза, погроми та рух біженців звели Липовець до злиднів. У порівнянні з іншими містами, Липовцю більше пощастило щодо погромів. Однак місто завжди було в постійному страху перед погромами, бо вже пережило два таких, не рахуючи багато бандитських нападів.
Перший погром відбувся 17 травня 1919 року. Погромістами були військові дезертири та місцеві кримінальні елементи. У цьому погромі було вбито трьох євреїв, кілька поранено та зґвалтовано декілька жінок.
Другий погром був здійснений військами Петлюри 19 серпня 1919 року. Тоді було вбито 34 євреї, 40 поранено, а все єврейське населення пограбоване. За весь період погрому було вбито приблизно 60 людей, а ще 70 чоловік стали інвалідами. На сьогоднішній день у Липовці проживає близько 200 сімей біженців, з яких 130 вдів, 60 сиріт та 40 інвалідів» [10].
Драматичні події завжди знаходять своє відображення у творчості поетів. Не залишився глухим до болю єврейського народу український поет Олександр Іванович Кандиба, який писав під псевдонімом Олександр Олесь.
Поет був активним учасником революційних подій, ба більше злет його творчої кар’єри як раз і припадає на 1907-й рік. Криваві, буремні, складні події настільки наповнюють серце Олександра Олеся, що на світ народжуються нові й нові рядки.
Вразлива душа ліричного героя хворобливо реагує на кров, смерть, розправи, поет співчуває невинно вбитим і намагається допитатися, чому ж відбувається на світі така несправедливість?
Євреї в час революційних перетворень (1917 – 1919) / Національна бібліотека ім.. В. Вернадського // Електронний ресурс. Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/node/3906
