Доля євреїв, які опинилися в окупованих містах та містечках, на жаль, завжди складалася трагічно. Їм загрожували не просто знущання, а – смерть! І Липовець у цьому відношенні не став винятком: з 1941-го по 1944 рік у місті було розстріляно близько двох тисяч євреїв, вижити вдалося одиницям.
Липовець було окуповано 23-го липня і одразу ж мирне населення відчуло на собі шалений тиск та знущання. І хоча всім було важко під владою окупанта, все ж євреям було найскладніше. Аби уявити собі, як жилося єврейським родинам за часів нацистського порядку, давайте розпочнемо з найменшого зла: побутових та правових утисків.
Перш за все, євреїв з Липовця, Вахнівки, Турбова, Прилуків зігнали в гетто. В тісних бараках жило одразу по декілька сімей, а єврейські родини, як відомо, завжди були багатодітними.
Для того, аби вирізняти євреїв серед іншого населення, їм наказали носити нашивки у вигляді шестикутної жовтої зірки. Якщо хтось з євреїв такого знаку не нашивав на свій одяг, то він міг бути вбитим на місці.
«Через нестачу персоналу та недостатні знання про щойно окуповані території Вермахт швидко встановив місцеву адміністрацію та органи поліції. Українській поліції («Miliz» – під військовою адміністрацією, «Schutzmannschaft» – під цивільною адміністрацією) німці доручили нагляд за єврейським населенням» [1].
Євреям не дозволялося купувати продукти та навіть самостійно пересуватися містом - за ними постійно мав наглядати жандарм або представник місцевої поліції. Численні хвороби, недоїдання, знущання, побиття ні за що – все це призводило до того, що євреї в гетто поступово почали вимирати.
Ще однією причиною знесилення були примусові роботи. Євреї не мали жодних прав, а от обов’язків у них було чимало. Їх змушували прибирати вулиці, військові частини, збирати сміття, ремонтувати дороги, рити котловани та інше. Але це був тільки початок.
Розстріли проводилися в декількох місцях міста, але особливо масовими були вбивста на Березівському полі (район сучасного аеродрому) та на Вікентіївському полі.
Березівське поле
Липовець (біля аеродрома) - місце масових рострілів євреїв. Фото 2018 р.
Вже через півтора місяці після окупації Липовця пролунали постріли розстрільних команд. «Орієнтовно 11 вересня до Липовця прибула група німецьких поліцейських, яка захопила велику кількість молодих євреїв – переважно чоловіків, але також і жінок. Жінок утримували в будівлі райкому Комуністичної партії, чоловіків – у друкарні» [1].
12 вересня 1941 року розпочалися перші каральні акції. Того дня було вбито до 200 людей. Розстріли відбувалися на території біля сучасного аеродрому. Серед страчених було 17 військовополонених, близько 30 місцевих активістів та 150 євреїв. [3]
У акті надзвичайної комісії від 10 серпня 1944 року «Про злодіяння німецьких загарбників» значиться: «Приведене на розстріл населення повинно було роздягнутись догола й по 20 – 30 чоловік лягти обличчям до землі, очікуючи страшної смерті від зброї фашистських катів. Наверх першого ряду трупів лягала така ж група людей і т. д., яка таким же чином знищувалася»[4]
На на цьому полі проходив не один розстріл, а ціла низка: у листопаді 1941-го, у квітні та в червні 1942-го, восени 1943-го. Лише в червні 1942 року на цьому місці було вбито 167 чоловік.
Небачена за своєю жорстокістю драма розгорнулася в лютому 1943 року, коли жандарми вивели на розстріл роздягнених догола 21 заручника з Вахнівки та ближніх сіл. Три години на лютому морозі мученики чекали своєї смерті, аж поки з Вінниці не прибули гестапівці. Тут, за Липовецьким кладовищем, у червні 1943 року нацисти розстріляли 60 спеціалістів – євреїв, раніше залишених ними для обслуговування окупантів.
Вікентіївське поле
Наприкінці квітня 1942 року німці розпочали ліквідацію гетто. Під словом «ліквідація» слід розуміти тотальне винищення євреїв. Відомо, що німці славляться своєю любов’ю до порядку, тож неабияку впорядкованість та системність вони проявили і у питаннях вбивства євреїв. Гетто ліквідовували не в один момент і не поспіхом: спочатку обрали 20 селян з колгоспу ім. Карла Маркса села Вікентіївка, ці люди повинні були рити «розстрільні» ями – братські єврейські могили. Ями копали за 300-400 метрів від дороги у полях.
Євреїв з Липовця та навколишніх сіл зібрали в одному місці – в колишньому будинку райкому партії. Літні люди, жінки і діти чекали тут смерті. Розстріли проводилися з травня по серпень 1942 року. Перш ніж розстріляти, євреїв гнали до вже викопаних ям: «дорога смерті» була встелена розірваними особистими речами євреїв, дитячими іграшками, грошима, які викидали люди, знаючи, що на тому світі гроші не знадобляться.
Колона з 1230 людей плакала, у ній йшли молоді люди, які вели своїх старих родичів, а деяких, немічних, несли на ковдрах. І тут не можна оминути увагою поліцаїв – людей, які не були німцями, але перейшли на їх бік. Поліцаї були таким ж мирними жителями, як і євреї, колись були їх сусідами та приятелями. Але тепер, забувши про людяність, поліцаї стали прислужниками зла і вели євреїв на смерть та ще й підганяли тумаками і лайками.
Та ось колона підходить до розстрільної ями – очевидно, що ні на які роботи євреїв не гонять, їх пригнали на смерть. Люди обіймають, прощаються, декого за обійми б’ють. Бердичевські, Станіславські, Пріцкери та багато-багато інших євреїв прощаються. Вони безсилі і немічні, старі або зовсім маленькі – вони вже трупи і знають про це.
Про один з розстрілів на полі поблизу Вікентіївки житель села Тихін Лисак згадував: «Нас, 22 жителів з Вікентіївки, поліція схопила вночі, вивела за село, де були траншеї, і наказали їх вичистити. До світанку ми працювали під зброєю, а на ранок сюди пригнали 700 жінок, дітей, стариків. Кати наказали їм роздягатися і лягати в яму обличчям вниз. Страшні зойки заполонили поле. Фашисти з усмішкою і задоволенням поливали людей свинцевим градом. Потім наказали засипати ями. Довго ще ворушилася земля над тілами людей»…
Про те, як більшість євреїв приймала смерть у Вікентіївському полі майже нічого невідомо, окрім загальних фактів. Але є кілька історій про смерть конкретних людей. Так доньку Фрідля Стражника перед смертю зґвалтували на очах у батька.
А дочка Арона Пріцкера (на жаль її ім’я невідоме) була учителькою німецької мови. Вона звернулася до німців: «Як вам не соромно знущатися над старими і дітьми. Знайте, що за все відомстять. З нас почали, а закінчать вами!» З цими словами жінка першою зайшла в яму і прийняла мученицьку смерть [3].
Районна комісія, яка після визволення займалася дослідженням, спочатку встановила, що знищено було 1221 людина, але потім було встановлено, що число було більшим - 2884. В результаті 10 серпня 1944 року з’явився жахаючий «Протокол медичної експертизи», у якому були такі свідчення:
«...Більшість могил мають однаковий розмір: довжиною 4,2-4,5 м. шириною 3-3,5 м., глибина всіх ям 2-2,5 м... (люди) складені в 3- 4 прошарки..У деяких трупів дітей насилля встановити не вдалося (очевидно вони задихнулися живими)...».
На підтвердження того, що звірства на Вікентіївському полі проходили за жахливим «типовим» сценарієм приведемо спогади місцевого краєзнавця Поліни Деревіцької, яка описує події, що проходили в Зозові: «До сходу сонця хату Геля Гіндлера оточили велосипедисти з липовецької управи. Гестапівці підняли з ліжок старих і малих, наказали одягнутися, брати з собою гроші і дорогоцінності і виходити на дорогу, бо їх будуть відправляти кудись на роботу. Наказ був коротким і суворим: «збиратися і мовчати».
Вирушили у бік Липовця. Німецькі наймити підганяли людей, обзиваючи їх нецензурними словами. Група євреїв йшла похмуро, нишком плакали старі. Сини вели Геля під руки, попереду у ковдрі несли хвору Гелеву - дружину.
У Липовці з різних вулиць гнали групи євреїв, потім всі направилися у бік Скитки, де на полі уже була викопана яма. Кожна сім’я ставала на край ями, приречені обнімалися і прощалися з білим світом. Потім падали в яму – хто застрелений, а хто ще напівживий, лише поранений. Розповідають, що другого дня, земля, мов жива, то піднімалась, то опускалась, під нею ще конали ні в чому невинні люди» [3].
Село Нова Прилука. Фото 2018 р.
Розстріли у Новій Прилуці
Німці зовсім не були упевнені, що погроми євреїв будуть схвально сприйняти іншими жителями, неєвреями. Тому у Новій Прилуці змусили навіть старосту Таранюка та інших поважних жителів підписати документ, який гарантував, що українці не стануть захищати євреїв. І тільки потім нацисти наважилися на погром, познущавшись в своє задоволення, німці зігнали всіх вцілілих євреїв у гетто на окраїнній вулиці.
А потім окупантам заманулося вчинити другий погром. Але недарма вони переживали, що українці стануть допомагати євреям. Так, машиністка Турбівської управи Наталія Музикант вночі постукала у вікно крайньої хати гетто і попередила про біду. Тоді бранці встигли сховатися і карателі пішли ні з чим. Та все таки доля гетто була страшною. Люди жили в тісних кімнатках відразу по кілька сімей, а тих, хто намагався вирватися вбивали.
Впродовж наступних екзекуцій нацисти дотримувались якоїсь страшної системи: спочатку знищували стариків, потім хворих, потім дітей… Найдовше протримались майстрові ремісники, бо без їх золотих рук не могли обійтись окупанти. Так залишили живою вмілу кравчиху Гіттл Рудь, але на її очах розстріляли трьох синів, серед яких був Боря Рудь – талановитий скрипаль. Вбиту горем матір змусили засипати яму…
З серпня 1941-го по серпень 1942-го майже все єврейське населення Нової Прилуки (а це 2,5 тисяч людей) було знищене. Садизм доходив до того, що дітей стріляли на очах у матерів. Дмитро Розенталь, якому пощастило врятуватися восени 1943-го, розповідав, як приречених примушували співати перед розстрілом - під цей моторний акомпанемент лунали постріли.
Після 1942-го розстріли продовжувалися, але з меншим розмахом, бо все менше залишалося живих євреїв. Про останній розстріл, який відбувся у вересні 1943-го, розповів Дмитро Розенталь: «Нас замкнули в майстерні біля конюшні у Новій Прилуці, де вже сиділо 32 чоловіки. Бабуся шептала: «Бог є!» - і молилася, щоб я залишився живим. Першими викликали до ями під горбком малолітніх (яму примусили викопати євреїв-чоловіків). Мене щось штовхнуло не вийти, а моїх ровесників живими кинули до ями. Розстріляли і засипали ямокопачів.
Викликали інших, вишикували у два ряди. Так вийшло, що я стояв третім за бабусею, і опинився поряд із гестапівцем (попереду бранців вели поліцаї, а позаду – два гестапівці із залізними бляхами). Далі все сталося, ніби у сні. Я помаленьку відійшов поза спинами катів з однією думкою: «Хай краще вб’ють!». За десяток метрів гралися хлопчики. Мене чомусь ніхто не зупиняв, поки я йшов до них, перескакував через будяки і ховався під зарослями бузку. Звідти я чув страждання і дещо бачив… Євреїв змусили співати (чи може це вони плакали?)»
Близько півтисячі безвинних людей знайшли свій останній притулок на староприлуцьких кагатах. А всього у тодішньому Турбівському районі від кривавих рук фашистських виродків загинуло 2682 людини, переважно з Нової Прилуки. В переможному травні 1945-го у 555 дворах села мешкало лише 1900 жителів, серед яких уже майже не було євреїв.
У 1946 році на могилах у Новій Прилуці з’явився пам’ятник. Одним з його творців був Олександр Свічар, майбутній заслужений енергетик, член-кореспондент МАН, який писав про той період в листі до Новоприлуцької сільської ради в червні 1998 року:
«Я – єдиний із живих сім'ї Свічар, до 1941 року мешкав у селі Нова Прилука, Вінницької області в сім'ї ремісника-шорника.
Батько, Свічар Єфім (Хаїм), мати і сестра залишились на окупованій території, де були розстріляні німецькими нацистами як єврейська родина. Батьки були заможні, мали майстерню і кінний виїзд (батько по спеціальності обслуговував в окрузі цукрові заводи і колгоспи), а також велике домашнє господарство і дім під залізним дахом, в якому постійно проживали багато поколінь родичів по батькові, і накопили старовинні цінності. Я в 1941 році був мобілізований у Червону Армію і знаходився на фронті в діючій авіації до поранення в травні 1945 року. В 1944 році був відкомандирований з фронту в тил для переправлення літаків на фронт і одночасно залетів у Вінницю, а звідти заїхав у своє село. Там я не застав нікого із сім‘ї і нічого із домашнього господарства. Із розповіді сусідів я дізнався про трагедію моєї сім’ї: їх розстріляли на городі і вкинули в одну яму з іншими розстріляними. В нашому домі квартирували німецькі офіцери. Сестру вони заставили бути перекладачем в перші місяці окупації до розстрілу (закінчила Київський університет, залишилась там працювати і на початку війни приїхала додому, щоб забрати батьків ), потім все розграбували, а цінності вивезли в Німеччину. Останнє підтвердилось незвичайним випадком.
Перед кінцем війни у Східній Прусії біля міста Черняховська (колишній Гумбінен) нас поселили на хуторі в домі, де я знайшов поряд з портретами двох офіцерів деякі реліквії нашого дому, і господар квартири не заперечував, що вони були прислані зі Східного фронту. Саме про це ще в 50-х мій приятель, письменник Всеволод Данилевич, написав розповідь «На хуторі». По закінченні війни після госпіталю я приїхав в своє рідне село, де з допомогою односельчан поставив пам’ятник на братську могилу жертв фашизму». [3]
Знак у полі за селом Стара Прилука
Розстріли у Старій Прилуці
Жахливі акції з червня 1942 року проводилися на полі біля села Стара Прилука, де проживало чимало євреїв. Там у серпні 1942-го знайшли своє останнє пристанище і жителі з Нової Прилуки, про що пізніше розповідала випадково врятована тоді Єлизавета Лінська (Вінер):
«Вночі під’їхали машини з німцями і поліцаями прогнали нас колонами в Стару Прилуку. Хворих і стариків як колоди кидали в машину… У Старій Прилуці були вже приготовлені кагати (де зимою зберігалися буряки) всіх приречених заставили роздягнутися і партіями зганяли в яму, стріляли в потилицю. На дітей патронів не витрачали, матерів заставляли лягати на дітей і так в них стріляли. Коли нас вели до кагатів, мама постійно говорила: «Ліза, тікай!» Мені вдалося вибігти з колони і сховати у полі в пшениці… Три дні після страти було чути стогін, три дні ворушилась земля...»
На Староприлуцьких кагатах знайшли останній притулок близько 500 нічого не винних людей. Врятуватися вдалося ще ліченим одиницям. Серед них був Яків Зільберман, дружина і двоє дітей якого навічно лягли в староприлуцькі кагати. Яків прожив після того ще довге життя і помер у Вінниці в 1974 році.
У відповідь на звірства, народ ставав до боротьби. Так, месники стратили старост з Липовця, Королівки, Ясенок, Зозова, Олександрівки та Брицького. В боях з партизанами був вбитий начальник жандармерії Маєр і начальник поліції Василевський. Розплати знаходила й їхніх поплічників. Озвірілі карателі за кожну таку акцію розстрілювали заручників, яких відбирали по 20 чоловік у кожному населеному пункті.
Ліс під селом Журава
Турбів (кар’єр) - місце масових рострілів євреїв. Фото 2018 р.
Після звільнення
Липовець було звільнено 12 березня 1944 року, а ще через 4 дні ворог був вибитий з останнього його оплоту на Липовеччині – села Косаківки тоді Турбівський район, а в межах пізнішого Липовецького району село Соболівку визволили аж 18 березня, а 17 березня німці поспішили втекти на правий берег Південного Бугу. У колись багатолюдному Липовці після визволення нарахували лише 413 жителів.
За оцінками, вже згаданого, акту «Про злочини німецьких загарбників» від 10 серпня 1944 року на території тодішнього Липовецького району було замучено 3267 мирних громадян. Кількість жертв на території Турбівського району склала 2682 особи. Сухі цифри говорять про страшне: окупацію не пережила більшість євреїв.
Неможливо уявити собі розпач і біль фронтовиків, які пройшли війну, перемогли, повернулися додому в Липовець і не знайшли там тих, кого захищали: своїх батьків, дружин, дітей…
Певно у цьому і полягає найбільший жах Другої світової: вона проходила не тільки на фронтах, а й в окупованих містах, містечках, селах, де мирне населення вбивали військові. Жорстко й цинічно озброєні чоловіки забирали життя слабких і беззахисних…
В последнее время благодаря усилиям многих благодійних організаций та частних людей создаются памятники жертвам холокоста. Нам всем важно так же бережно хранить память об этих страшных событиях как и подружжя Пителів, которые турботливо доглядало за ще одним похованням у себе на городі. вону обклали його дерном, зберігаючи пам’ять про своїх земляків.
Наприкінці квітня 1942 року німці розпочали ліквідацію гетто. Під словом «ліквідація» слід розуміти тотальне винищення євреїв. Відомо, що німці славляться своєю любов’ю до порядку, тож неабияку впорядкованість та системність вони проявили і у питаннях вбивства євреїв. Гетто ліквідовували не в один момент і не поспіхом: спочатку обрали 20 селян з колгоспу ім. Карла Маркса села Вікентіївка, ці люди повинні були рити «розстрільні» ями – братські єврейські могили. Ями копали за 300-400 метрів від дороги у полях.
вивела за село, де були траншеї, і наказали їх вичистити. До світанку ми працювали під зброєю, а на ранок сюди пригнали 700 жінок, дітей, стариків. Кати наказали їм роздягатися і лягати в яму обличчям вниз. Страшні зойки заполонили поле. Фашисти з усмішкою і задоволенням поливали людей свинцевим градом. Потім наказали засипати ями. Довго ще ворушилася земля над тілами людей»…
