Євреї в Липовці були чисельною громадою, вони мали значний вплив на розвиток економіки й культури. Їх цінували як працьовитих людей та справжніх фахівців. Багатьох євреїв мешканці Липовця обирали депутатами Міської думи.
Липовчани із вдячністю згадають імена єврейських лікарів, які ніколи не залишалися осторонь і чесно лікували людей:
Абрама Мойсейовича Жорницького (головний лікар водолікарні);
Михайла Львовича Фрідмана (завідувач поліклініки).
Втім, не лише медицина була тією територією, де євреї Липовця яскраво проявили себе. Історія зберегла ім’я Самуїла Мойсейовича Барійя, який багато років пропрацював головним редактором газети «Липовецькі Вісті».
Рукою власника єдиного у місті фотоательє Леоніда Фрідмана зроблені численні світлини, які й досі зберігаються в сімейних архівах.
Єврейські вчителі навчали не одне покоління липовчан. Вічна пам’ять вчителям-євреям, які були страчені під час німецької окупації:
Ашкеназ Дарія Юхимівна;
Лабуніхер Марія Семенівна;
Любарська Дарія Йосипівна;
Лямгот Гітя Ільківна;
Табачник Марія Григорівна.
Нажаль, згадати всіх євреїв Липовця поіменно наразі немає ніякої можливості – інформації обмаль. Втім, деяким нащадкам таки вдалося зберегти сімейну пам’ять, їх історії публікуємо далі.
«Мій дід Барій Мойсей Нусіновіч (1870 року народження) та бабуся Барій Шприня Мнашевна все життя прожили в невеличкому місті Липовець, де я провів багато часу в дитинстві.
Липовець був невеликим спокійним містом, все життя в якому зосереджувалася на одній вулиці – Леніна. На ній розташовувалося сільпо, районний клуб, де ввечері показували кіно, перукарня і, звичайно, всі районні установи: райком, міськрада і редакція районної газети - всі три поруч на одній стороні вулиці.
У Мойсея та Шприні було шестеро дітей: Борис, Таня, Самуїл, Натан, Ріва та Міша. Мойсей Барій працював очільником млина. Селяни ставилися до нього приязно, вони звали його Мошка.
Родина працювала, як то кажуть, не покладаючи рук, особливо бабуся. Вона вставала о п’ятій годині з півнями, в п'ятницю, коли пекла хліб - ще раніше. Вона затоплювала піч, доїла корову, випасала її, переганяла молоко, збивала масло, годувала курей, готувала. Та ще й встигала забрати мене з футболу, якщо я не приходив сам, а потім годувала і відправити з їжею до діда на роботу.
Перед війною з дорослих дітей Барій в Липовці залишався тільки Самуїл, він єдиний з усіх мав вищу освіту і працював редактором газети «Липовецький Вісник». Тим, що я та мої родичи пережили Холокост, ми зобов'язані саме йому.
Барій Мойсей Нусіновіч (1870-1949 рр.) та Барій Шприня Мнашевна (1870-1967 рр.).
Коли почалась війна, в червні 1941 року, я та всі інші онуки Моісея та Шприні знаходились в Липовці. Самуїл знав, що німці просуваються дуже швидко та розумів, що залишатися в окупованому Липовці небезпечно для євреїв, але Мойсей та Шприня не погоджувались на евакуацію. Самуїл наполягав, що вони терміново повинні їхати, щоб відвести дітей до батьків, а потім зможуть повернутися назад. Завдяки цьому ми всі потрапили в евакуацію, а Самуїл пішов в Армію, пройшов всю війну військовим кореспондентом та був нагороджений орденом Червоної Зірки. Після війни він повернувся в Липовець та продовжив працювати редактором газети. Він і його дружина Дора мали трьох дітей: Меру, Натана та Діну Барій.
Я повернувся в Липовець в 1944 році і жив та навчався в Липовецькій школі до 1948 року, після чого я переїхав до Києва та поступив до Київського Політехнічного Інституту, де пізніше захистив дисертацію».
«Моїм дідом був Самуель Йосипович Очеретянський, який народився в Липовці в 1882 році. Гадаю, що для того аби вивчити Талмуд, мій дід ще зовсім молодим хлопцем переїхав до Одеси.
У мого діда були ще два брати Ісаак та Григорій та сестра Дора. Ісаак Йосипович Очеретянський був купцем, близько 1909 року він вирушив до Гайсина, пізніше – в Одесу. В Липовець повернувся в 1920-х рока, маючи вже досить велику сім’ю (п’ятеро дітей). Ісаас Йосипович помер в Липовці у 1930-му році, а через вісім років не стало й його доньки Дори, яка померла від серцевого нападу.
Дора Йосипівна (сестра мого діда) вийшла заміж за Вольфа Біленкі. Мені здається, хоч я і не певен, що у шлюбі у них народилося двоє дітей, які загинули під час погромів у Липовці 1920-го року. Потім у Дори та Вольфа народилося ще двоє діточок: Джулія і Тея.
Мій дід Самуель Йосипович був арештований за сіоністську діяльність в Одесі, заґратований та доправлений у тюрму в Сибір. Після звільнення дід емігрував до Сіднея, Австралія. В січні 1925 року він профінансував переїзд свого батька, сестри Дори та її чоловіка Вольфа (з дітьми) із Лондона до Сіднея. Як саме родина опинилася у Лондоні – нам невідомо, до того вони всі жили у Липовці».
«Я приїхав до США з Вінниці, але народився в Липовці в 1952 році, а після закінчення середньої школи у 1968 році залишив Липовець. Моя мати Ситковецька Римма жила в Липовці до 1998 року. Мій батько Дозик Ситковецький народився у 1927 році і пережив Голокост. Коли його родину захопили фашисти у 1941, Дозик втік, а потім його врятувала добра українська жінка. У 16-ти річному віці тато вступив до лав Червоної Армії і боровся з ворогами до останнього дня війни. Помер батько в 44 роки, у 1972-му, вже в мирний час».
«На фото зображена сім'я мого дідуся Фрідман Мойсея Марковича. У верхньому ряду його мама Ліза (Лея), мій дід Мойсей, його сестра Клара і його батько Мордехай Фрідман. В нижньому сестра тата Ірина, бабуся Зоя з моїм татом на руках і дружина дідового брата Леоніда Рая із сином Сашком.
Леонід Фрідман, який зробив цю фотографію та багато інших креативних фото мешканців Липовця, загинув. Він був талановитим фотографом, працював в єдиному в місті фотоательє. Ірині Фрідман (дівчинці на фото) на той час було лише 12 років.
На іншому фото зображена моя бабуся Зоя Львівна Фрідман зі своїм батьком Львом Ісаєвичем Рабінович. Сім'я Рабінович володіла цегельним заводом в Липовці і в 1893 році переїхала жити до Лондона. В Липовці залишився тільки бабусин батько Лев Ісаевіч. Він працював управляючим у польського поміщика в Погребищах і в 1923 році переїхав до Києва, в 1941 році загинув в Бабиному Яру».
У 2004 році Музей Голокосту США опублікував портрет Йосипа Вінницького, датований 1943 роком. Історія Йосипа Вінницького є досить показовою, адже цьому чоловікову довелося пройти численні випробування війною.
Йосип Вінницький народився в місті Липовець 20 квітня 1913 року, згодом його родина переїхала до Києва. Під час війни Йосип пішов служити до лав Червоної армії, але майже одразу потрапив у полон і був в’язнем концентраційного табору. На щастя, у 1942 році Йосипу Вінницькому вдалося втікати з табору.
Намагаючись повернутися до лав армії, Йосип пройшов багато міст і сіл Чернігівської, Полтавської, Сумської та навіть Курської областей. Опинившись у невеличкому селі, Йосип став свідком трагічної і водночас гуманної історії. Справа в тому, що в цьому селі переховувалися 16 євреїв, окрім самого Йосипа. І ось село захвачують нацисти і розпочинають шукати євреїв та визначати тих, хто їх переховує. Німці ходили по домах та опитували жителів, нарешті вони дісталися хати бухгалтера-неєврея П.С. Зірченко. Той досить переконливо запевняв нацистів у тому, що в селищі немає жодного єврея. Зірченко ризикував власним життям, адже якби його брехня викрилась, то німці розстріляли б не тільки всіх євреїв, а й самого Зірченка і членів його родини. Але доля виявилася приязною до благородного чоловіка: нацисти правди не дізналися і всі залишилися живими.
У 1944 році Йосип Вінницький дістався Червоної армії і продовжив воювати. Закінчив війну в Софії (столиці Болгарії), дослужившись до лейтенанта.
Йосипу Винницькому та його дружині Розалії Смойловській вдалося пережити Голокост, в 1979 році родина емігрувала до США. А от батькам та іншим родичам Вінницького не пощастило – всі вони загинули у Бабиному Яру.
«На фото зображена сім'я мого дідуся Фрідман Мойсея Марковича. У верхньому ряду його мама Ліза (Лея), мій дід Мойсей, його сестра Клара і його батько Мордехай Фрідман. В нижньому сестра тата Ірина, бабуся Зоя з моїм татом на руках і дружина дідового брата Леоніда Рая із сином Сашком.
