Жінка в розпачі, дивлячись на спалену німцями хату [1].
Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року. Слово «світова» в її назві – не випадковість. Справа в тому, що ця війна стала найстрашнішою, найкривавішою і наймасовішою в історії людства. В ній приймали учать 40 країн світу, а це 80% населення всієї планети. Масштаб кровопролиття вражає: Друга світова забрала життя 67 млн. людей.
Війна між Німеччиною та Радянським Союзом розпочалася у 1941 році, хоча на первних територіях сучасної України війна почалася у 1939 році. Відкритому наступу на СРСР передувала розробка у 1940-1941 роках так званого плану «Барбаросса». Згідно з цим документом Гітлер прагнув за лічені місяці захопити майже всю Західну Європу, зокрема на завоювання СРСР відводилося 2-2,5 місяці.
Відкритий наступ на СРСР гітлерівці розпочали вночі 22 червня 1941 року. Чи стали бомбардування несподіванкою для жителів Радянською Союзу? На це питання дати однозначну відповідь досить складно. З одного боку: чутки про неминучість війни ширилися народом, а з іншого: всім хотілося вірити в краще.
Згідно з даними істориків, Йосипу Сталіну, тодішньому очільнику СРСР, приносили розвідні дані, які вказували на те, що Гітлер ось-ось нападе. Однак, Сталін вичікував і не вдавався до конкретних дій. Саме тому у перші дні війни Червона Армія виявилася абсолютно не готовою до такого жорсткого і масованого нападу. Ось чому майже одразу були захоплені Прибалтика, Білорусь та Україна. Здавалося, що план «Барбаросса» цілком реально виконати у повній мірі, однак, оговтавшись від першого шоку, Червона Армія та мирне населення згуртувалися, аби дати відсіч ворогам. Як результат, війна тривала не 2 місяці, а 4 роки і закінчилася перемогою над нацистами.
Вторгнення німецьких військ на територію СРСР [2].
Але повернемося до перших днів війни на території СРСР. Червневими днями 41-го року по всьому Радянському Союзу якраз проходили шкільні випускні. Країна святкувала: випускники готувалися до вступу в вузи, а решта дітей та їх батьків планували відпустки. Мирне життя обірвалося раптово вночі 22 червня, коли гітлерівці почали перші обстріли територій Радянського Союзу.
Символом перших хвилин війни можна назвати ворожі літаки, які сіяли смерть та руйнацію з неба. Недосяжні німецькі льотчики вправно та жорстоко перетворювали міста на згарища. Першим, хто наважився протидіяти загарбникам, став Голова штабу Чорноморського флоту контр-адмірал Іван Єлісєєв, який о 3:06 22 червня 1941 року наказав відкрити вогонь по ворожим літакам.
А вже о 12:15 по всім містам Радянського Союзу запрацювали гучномовці: по радіо виступав народний комісар іноземних справ СРСР В’ячеслав Молотов, який повідомив про початок війни. А потім коротке повідомлення щогодини зачитував легендарний Юрій Левітан: «Громадяни та громадянки Радянського Союзу, сьогодні о 4 годині ранку без жодного оголошення війни німецькі збройні сили атакували кордони Радянського Союзу. Почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників. Наше діло праве! Ворог буде розбитий! Перемога буде за нами!» Так жителі країни дізналися про початок війни, але тоді ніхто й подумати не міг, якою страшною буде ця війна…
Декілька слів варто сказати про Юрія Левітана (справжнє ім’я Юдка Беркович Левітан). Юдка народився у 1983-му році в єврейській родині, з самого дитинства мав гучний голос, за що отримав прізвисько Труба. В 17-ти річному віці Левітан переїхав до Москви аби зробити неможливе – стати диктором, на той час це була майже недоступна професія. Але талановитому юнакові пощастило – він став працювати на радіо. В історію Юрій Левітан увійшов як «голос Перемоги». Від самого початку війни Левітан постійно зачитував по радіо повідомлення, його виходу в ефір з нетерпінням чекали мільйони. Існує легенда, що Гітлер та Геббельс вважали єврея Левітана своїм особистим ворогом на практично оголосили на нього полювання. Але не так сталося, як хотілося нацистам. Слова 41-року «Перемога буде за нами!» виявилися пророчими і в 1945 році саме Левінату випала честь оголосити повідомлення про перемогу над нацистами. Але до тріумфального повідомлення у 41-му було ще дуже далеко, попереду кров, голод і жахи…
Поки у Радянському Союзі люди намагалися осмислити те, що відбувається, у Німеччині планувався масштабний наступ, який називався планом "Барбаросса". Згідно з цим планом, противники вирішили атакувати СРСР одразу у трьох напрямках: західному (на Ленінград), центральному (на Москву) та південному (на Київ). Цікаво, що не лише Німеччина приймала учать у воєнних діях, на її стороні виступали союзники: Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина та іпанська добровольча девізія (División Española de Voluntarios).
Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій «Південь» (Heeresgruppe Süd), яку очолював фельдмаршал Рунштедт. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом М. Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом армії І. Тюленєвим. Початок війни склався вкрай невдало для всього Радянського Союзу та України зокрема. На кінець третього тижня війни німці просунулись углиб України на 300-350 км.
Майже одразу стало зрозуміло, що війна зачепить кожного жителя Радянського Союзу і до військкоматів потягнулися черги добровольців із числа мирного населення. У результаті мобілізаційних заходів, а також надходження бійців і командирів з винищувальних батальйонів і загонів народного ополчення, з Української республіки до армії і флоту було мобілізовано близько 3 млн. 185 тис. осіб. «Є підстави вважати, – пише відомий дослідник цієї проблеми Владислав Гриневич, — що в частинах і з’єднаннях, які воювали в Україні у 1941 році, мешканці республіки становили не менше 50% їх особового складу» [3].
Сотні липовчан звернулися в Липовецький і Турбівський райвійськкомати. Ясна річ, що серед тих, кого мобілізували до лав Червоної армії в 1941 році були й євреї. У ті важкі дні роботу по мобілізації, евакуації та організації підпілля очолили секретар Липовецького райкому КП(б)У Гардербіт, голова райвиконкому Салабай та райвіськкому Широков. Але плани евакуації та мобілізації повністю здійснити не вдалося. Частина мобілізованих 11-13 липня потрапили в оточення.
19 липня після дводенних боїв була здана Вінниця. 20 липня німці з’явилися на вулицях Турбова та Війтовець. А вже 21 липня вони зайняли села Щасливе та Обідне, але тут наштовхнулись на впертий опір частин 72 гірськострілецької дивізії (командир – генерал-майор П.І. Абрамідзе).
22 липня 1941 року почалася битва за Липовець. В історію війни вона ввійде як перша битва союзників гітлерівців – словаків з представниками Червоної армії. Зі сторони вже зайнятого села Щаслива виступила словацька механізована бригада полковника Пілвоузека. Бригада нараховувала 43 танки та 123 гармати, словакам вдалося зайти в Липовець, але майже одразу вони зіштовхнулися з активною протидією 44-ї гірськострілецької дивізії 12 Армії під командуванням генерал-майора Семена Ткаченко. Червоноармійцям вдалося вибити противника з Липовця та поставити словаків у дуже скрутне становище.
Тут треба відзначити, що словацькі солдати не хотіли воювати з радянською армією. Це виражалося по-перше в тому, що багато солдат просто переходили на сторону червоноармійців, а по-друге в тому, що словаки не стали ремонтувати ушкоджену техніку. Насправді танки та гармати можна було полагодити, але командування фактично обмануло гітлерівців, сказавши, що техніку треба перекинути в Словаччину задля ремонту.
Ось яку оцінку словацькій бригаді дав генерал Йозеф Туранець: «Бригада в основному боязлива, які тільки радянські військові відкривають вогонь, словаки тікають».
Розуміючи, що ситуація виходить із-під контролю, німецьке командування послало на підмогу ще дві дивізії. 23 липня о 9:40 словаки та німці відкрили артилерійський вогонь по північній околиці Липовця, а вже об 11:00 в атаку рушила піхота противника. Запеклі бої тривали весь день, але вже ввечері червоноармійці зазнали значних втрат (в деяких частинах до 60% особового складу) і вимушені були покинути Липовець.
Ф. Мимриков, учасник тих боїв, ветеран 77 полку 10 дивізії згадував: «Ввечері 23 липня полк став відходити з боями через Росошу і станцію Липовець. В Липовці був збір наших підрозділів. Я добре пам’ятаю, як під вечір, 24 липня, по шосе на Липовець німці нас обганяли і обстрілювали з кулеметів, та наші бійці зробили засаду на березі річки і відбили їм охоту переслідувати нас».
Оборона Липовця була запеклою і кривавою, вона вартувала великої кількості життів, але, нажаль, невідомими солдатами залишаються для нас більшість героїв оборонних боїв на Липовеччині в 1941 році.
У серпні 1941 року з'явилися перші підпільні організації, які встановили зв'язок з тими, кому вдалося вирватися з ворожого оточення. У місті діяла організація, в яку входили Т. Кукуруза, Ф. Поліщук, М. Сплодитель та інші.
На території Липовецького та суміжних районів діяв партизанський загін імені Кірова, командиром якого був М. Євдокимов, комісаром – І. Мішов. Начальником особливого відділу загону призначили І. Гаврищука. Липовець став центром діяльності підпільного ядра.
У жовтні 1941 року було організовано Липовецько-Іллінецький міжрайонний підпільний комітет, який ще називали військовою радою. При цій раді діяла група військових зв’язкових: М. Олишкевич-Гончарук, А. Дацюк, М. Клименко.
Липовець став також центром районної підпільної організації, створеної у вересні 1943 року. Підпільні групи взаємодіяли з партизанським загоном ім. Кірова. Народні месники неодноразово руйнували залізничні дороги, обстрілювали військові ешелони, підривали водокачки. Підпільники також приймали участь у написанні та розповсюдженні листівок.
Доля підпільників, не тільки у Липовці, але й по всій країні, складалася трагічно – більшість гинула. Так, 31 березня 1943 року О. Кукуруза намагався не допустити арешту учасників Липовецького підпілля. Задля цього він у селі Вахнівка вступив у бій з 20-ма поліцейськими, О. Кукурузі вдалося вбити начальника поліції, але потім народного месника було смертельно поранено. Фашисти були настільки злі на підпільника, що не втрималися від знущання над тілом - посікли його на дрібні шматочки і тільки потім закопали в землю.
Але не тільки в самому Липовці люди боролися з ворогом. Близько 700 жителів Липовця, різних національностей, билися на фронтах війни. За бойові заслуги багатьох з них нагородили орденами та медалями. Звання Героя Радянського Союзу були удостоєні: капітан О. К. Козаченко з Берестівки за форсування Дніпра і утримання плацдарму на його правому березі; А. М. Зіндельс з Липовця (посмертно), який в бою за місто Мелітополь підірвав себе разом з великою групою ворогів.
Липовець визволявся двічі. Перша спроба датується 6-м січням 1944 року. Тоді Червона армія зайняла спочатку передмістя Гайсин, а наступного дня весь Липовець.
Контрнаступ ворога розпочався 11 січня 1944 року. На південь від Вінниці розгорілися жорстокі бої. Вістря свого удару противник спрямував на Липовець, маючи намір розгромити 68-у гвардійську і 241-у стрілецькі дивізії, що вирвалися вперед. Зі спогадів безпосереднього учасника подій, командуючого 11-м танковим корпусом генерала А. Л. Гетьмана: «противник перейшов у наступ майже по всій смузі 1-го Українського фронту. 14 січня в його атаках взяли участь понад 500 танків. Найбільше угруповання — 280 танків — виступало проти 38-ї і 1-ї танкової армій у напрямку на Липовець...» Тоді чотири дивізії 38-ї армії попали в оточення.
А 27 січня 1944 року противник вдруге взяв райцентри Липовець і станцію Оратів, села Бабин, Варварівку, Даньківку, Джупинівку, Павлівку, Стрижаківку, Улянівку, Якубівку, Іллінецького району, Богданівку, Березівку, Скитку — Липовецького району.
